Доктор історичних наук Кривоконь Олександр Григорович виступив на Всеукраїнській науково-практичній конференції з міжнародною участю «Комплексна реабілітація учасників АТО, що мають функціональні обмеження: міждисциплінарні аспекти» із доповіддю “УЧАСНИКИ БОЙОВИХ ДІЙ В АФГАНІСТАНІ – ВОЇНИ АТО: МІЖГЕНЕРАЦІЙНІ ПАРАЛЕЛІ”. Детальніше про конференцію можна прочитати за посиланням, а текст виступу подано після світлин нижче.

Коли тридцять років тому, двадцятирічним хлопцем я повернувся з Афганістану, переживши два роки страшної, незрозумілої, безглуздої, кровопролитної та підступної війни у зовсім чужій, далекій, мусульманській країні, зі складним кліматом,  з несхожою ні на що в нас культурою, традиціями і цінностями, людьми, які ненавиділи нас, бо ми були для них окупантами, втративши з десяток своїх побратимів, отримавши контузію та низку поранень,      мене так само, як сьогодні і наших хлопців – учасників АТО, чекало мирне, відсторонене та часто байдуже до моїх проблем суспільство.

Подекуди таких, як я, у лікарнях, зустрічали тривожні, дещо стомлені, але переважно співчутливі погляди медперсоналу (хоча це не заважало призначати медкомісії МСЕК раз на три роки: «А раптом в нас повиростають нові кінцівки чи  відкриються нові горизонти в роботі мозку?!»), а в більшості державних установ були нахабні,  насторожені та роздратовані чиновники, і ота пресловута фраза: «Ми вас туди не посилали». Пенсіонери – учасники Великої вітчизняної війни іноді дивилися на нас з долею ревнощів, особливо коли ми разом з ними вистоювали черги раз на місяць за так званими «продуктовими наборами», або ж отримували талони на одноразовий безкоштовний проїзд у громадському транспорті. Люди або ставилися до нас з острахом, називаючи «контуженими на всю голову»,  або, в кращому випадку, з якоюсь мовчазною толерантністю чи з повагою. А моєю комплексною реабілітацією займалася одна єдина людина – моя дружина.

Ситуація трохи змінилася після виводу військ. У ЗМІ почали дозовано подавати інформацію про те, як ми виконували «свій інтернаціональний борг» і з’явилися перші офіційні цифри про наші втрати. Це допомогло згодом сформувати більш толерантне та поважне ставлення до нас, так званих – воїнів інтернаціоналістів. Хоча, чесно кажучи, внаслідок радянських ідеологічних впливів ми тоді не здорово замислювалися над тим, звідки брався той самий «інтернаціональний борг», і чому переважно молоді (вісімнадцяти-двадцяти одно річні) хлопці мусили захищати інтереси СРСР та ризикувати власним здоров’ям і життям на територіях інших держав.

І лише після того, як трапилася анексія Криму, а, особливо, розпочалася війна на сході України, багато хто з нас стали краще розуміти, чому афганці тоді так ненавиділи і не сприймали нас, називаючи окупантами.

На разі, маючи досвід ведення бойових дій, можливості у зв’язку зі здоров’ям, а головне – прагнення захищати свою Батьківщину, чимало з нас долучилися до участі в так званій АТО, а фактично – війні з російськими найманцями. Заради справедливості скажу, що є й такі представники з тих самих учасників бойових дій, котрі сьогодні на іншому боці, або підтримують ідеї залежності від Росії та мріють про повернення СРСР. Причину цього я вбачаю в тому, що ці люди живуть не майбутнім, а минулим – коли вини були молоді і сильні, і не треба було особливо замислюватися над тим, куди і навіщо тебе посилають. Така позиція дозволяє знімати з себе відповідальність і особливо  не переобтяжує. Є й такі ,котрим все одно за що і де воювати – лишень платили б гроші.

Порівнюючи ці дві війни, варто відмітити, що вони різняться передусім тим, що зараз ми воюємо на своїй землі, за нашими спинами наші сім’ї, будинки, ми боронимо власну незалежність. І це додає сил, вселяє впевненості у власній правоті, але й посилює відповідальність. Ще одна проблема – важко розрізнити, хто свій, хто чужий, бо з обох сторін люди часто виглядають і говорять однаково. А наш спільний радянський досвід посилює сумніви тих, хто ще не остаточно визначився зі своєю громадянською позицією. Інший також і характер ведення самих бойових дій: в Афганістані не було таких масованих обстрілів, більше було контактних сутичок, ну, і так далі.

Але, не дивлячись на все це, сучасне покоління учасників бойових дій та покоління 80-х об’єднує те, що ми воювали. Спільними є :

• фізична та психологічна травматизація;
• прагнення справедливості;
• бажання, особливо на перших порах, повернутися на війну (бо там цінується дружба, формується довіра, спрощуються людські стосунки);
• труднощі пристосування до мирного життя, коли близькі, які не мають бойового досвіду, як нам здається, не розуміють нас;
• необхідність починати все знову, витрачаючи багато зусиль для зміни себе і світу тощо.

Однак, повірте моєму досвіду, ми це вже проходили та благополучно пройшли. І чимало хто з нас успішно з цим впоралися: багато моїх побратимів сьогодні це – успішні люди, що відбулися у різних професійних і бізнесових сферах та знайшли своє місце у цьому житті. Тим більше, що сьогодні суспільство набагато більш свідоме та зі значною часткою розуміння ставиться до таких, як ми. Свідченням цього є хоча би ця конференція, де ми відкрито обговорюємо проблеми учасників АТО, що живуть з інвалідністю.

Насамкінець я хочу ще акцентувати увагу на двох важливих речах.

Перше. Для успішної реабілітації важливо відчувати, що ти не самотній, і схожі труднощі вже були кимось подолані. Один у полі не воїн. Саме тому ми об’єднуємося, згуртовуємося, організовуємося. Прикладом такої спілки є створене нами у минулому році Громадське об’єднання «Воїни добра». В межах діяльності якого ми здійснюємо різноманітну волонтерську роботу, починаючи із забезпечення підрозділів ЗСУ потрібною матеріальною допомогою (продуктами харчування, медикаментами, транспортними засобами, одягом тощо), допомагаючи хлопцям, що повернулися з АТО у вирішенні їх соціально-правових й інших проблем, зокрема, і шляхом сприяння в отриманні вищої освіти (дякуючи керівництву НТУ «ХПІ»), до участі у модернізації існуючої військової техніки, організації масових заходів при виведенні частин з передової та інших.

І друге. Як історик, я дійшов висновку про необхідність активного поширення досвіду об’єктивного висвітлення тих чи інших історичних подій, пов’язаних з Україною. Бо тривалий час нас «годували» викривленими, спотвореними фактами, вигідними радянській або російській ідеологічній машині, а деякі з них і взагалі замовчувалися та приховувалися. Це породжує, на мій погляд, неправильне ставлення до ситуації успіху чи неуспіху, знижує цінність внеску українців у світовий розвиток, формує комплекс меншовартості. Для цього ми започаткували проект разом із історичним факультетом Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка «Історія для воїна». Суть його полягає в тому, що ми проводимо заняття з історії України на передовій, коли хлопці відпочивають, а також готуємо навчальний посібник, де простою, доступною мовою буде представлена інформація про те, де і як українці воювали, які вони мали здобутки, і в чому основні причини їх поразок. Це, як показав наш досвід, викликає значний інтерес, дискусії і має позитивний ефект – люди розвиваються, думають, аналізують.

В нас є ще дуже багато різних ідей та проектів, але в межах одного виступу досить складно їх висвітлити. Деяку інформацію розміщено на моєму персональному сайті, туди можна вільно зайти і ознайомитися.

А я ж запрошую всіх до співпраці та спільних дій: незалежно від того, яке в людини функціональне обмеження – вона має планувати своє подальше щасливе й успішне життя, ставити цілі та їх досягати, повинна вірити в свої сили, а, в разі потреби отримувати допомогу фахівців.

Ми переможці вже тому, що живі. А раз так, то ми здолаємо всі негаразди, вкотре переможемо і станемо сильними й успішними. Бажаю всім цього!